Чи має повноваження Держпраці визнавати цивільно-правові договори трудовими

В актах інспекційного відвідування уповноважені особи Держпраці, без посилання на законодавчі норми, висловлюють правові позиції щодо фактичної підміни трудових відносин цивільно-правовими та вказують, що цивільно-правовий договір не спростовує наявності трудових відносин між СГ та Виконавцем.

Відповідно до положень п. 11 Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України №295 від 26.04.2017 (надалі також − Порядок № 295) у інспекторів праці відсутні повноваження тлумачити на власний розсуд характер правовідносин між сторонами цивільно-правового договору, а також визнати наявний між ними цивільно-правовий договір недійсним.

Прикладом може слугувати рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2018 року у справі №804/2857/18 де вказується, що чинне законодавство України не містить обов’язкових приписів, у яких випадках сторони зобов’язані укладати трудові договори, а в яких цивільно-правові договори (угоди) на виконання певних робіт, тому вважає, що сторони договору (працедавець та працівник) вільні у своєму виборі щодо форми оформлення відносин, і на свій розсуд вправі визначати вид такого договору. При цьому, слід зазначити, що зобов’язати підприємство та фізичну особу укласти трудовий договір, коли між ними фактично існують відносини іншого характеру, або ж визнати існуючий між ними договір недійсним не входить до компетенції органів Держпраці (Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 серпня 2018 року у справі №804/2857/18 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://goo.gl/aVRVoo).

Як зазначається у постанові Черкаського окружного адміністративного суду від 11 січня 2017 року у адміністративній справі №823/1807/16 у разі виконання робіт (надання послуг) не на підставі трудового договору, а відповідно до договору про виконання послуг (цивільно-правового договору), трудові відносини не виникають (Постанова Черкаського окружного адміністративного суду від 11 січня 2017 року у адміністративній справі №823/1807/16 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://goo.gl/aTZZw2).

На підставі проведеної перевірки Держпраці видає постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами на підставі аб. 2 ч. 2 ст. 256 КЗпП України, яку відповідно до п. 10 Порядку, затвердженого постановою КМУ від 17.07.13 р. № 509, (надалі – Порядок № 509) можна оскаржити до суду.

Відсутність в Держпраці повноважень на видачу постанови про накладення штрафу підтверджується наступним:

1) Положення №96 суперечить вимогам Закону №877-V.

Відповідно до абз. 4 ст. 2 Закону №877-V сфера дії даного Закону поширюється на заходи контролю здійснюються органами державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами.

Згідно із п. 5 абз. 1 ч. 4 ст. 4 Закону №877-V  виключно законами встановлюються спосіб та форми здійснення заходів здійснення державного нагляду (контролю).

Відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 4 Закону №877-V орган державного нагляду (контролю) не може здійснювати державний нагляд (контроль) у сфері господарської діяльності, якщо закон прямо не уповноважує такий орган на здійснення державного нагляду (контролю) у певній сфері господарської діяльності та не визначає повноваження такого органу під час здійснення державного нагляду (контролю).

Стаття 8 Закону №877-V не визначає повноваження органу державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятості населення, а закріплює права та обов’язки органу державного нагляду (контролю).

Повноваження органу державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятості населення передбачені виключно Положенням про Державну службу України з питань праці затвердженого постановою КМУ від 11 лютого 2015 року №96 (надалі також – Положення №96).

Повноваження Держпраці закріплені в Положенні №96 фактично суперечить вимогам Закону №877-V, а саме, що повноваження органу здійснення державного нагляду (контролю) у певній сфері господарської діяльності повинно прямо визначатись Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 259 КЗпП України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами − підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Процедура здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю, визначена Порядоком № 295.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року у адміністративній справі №826/8917/17, визнано нечинною Постанову Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року №295, оскільки суттєво порушено порядок її підготовки та ухвалення. Оскаржувана постанова за своєю суттю також суперечить вимогам чинного законодавства (Постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року у адміністративній справі №826/8917/17 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/81727463).

 Наслідки визнання нечинною Постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року №295 можуть бути застосовані до перевірок, які були призначені та проведені з 14 травня 2019 року (Постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 липня 2019 року у адміністративній справі №620/140/19 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/83103038).

2) Існує неоднозначне (множинне) трактування повноважень органу під час здійснення процедури державного нагляду (контролю) за додержанням законодавства про працю між п. 5 абз. 1, абз. 2 ч. 4 ст. 4 Закону №877-V та ч. 1 ст. 259 КЗпП.

Згідно із ч. 3 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

У роз’ясненні Пленуму Верховного Суду України, яке міститься в п. 5 Постанови «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 р. № 9 зазначено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу, зокрема постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази та інструкції міністерств і відомств, підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

Відповідно до ч. 7 ст. 4 Закону №877-V у разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов’язків суб’єкта господарювання або повноважень органу державного нагляду (контролю), така норма трактується в інтересах суб’єкта господарювання.

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява N30856/03§43) суд наголошує, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://goo.gl/MXcP3R).

3) Закон №877-V виключає можливість застосування Порядку № 295.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону №877-V  визначено підстави здійснення позапланових заходів.

Згідно із ч. 2 ст. 6 Закону №877-V   встановлено, що проведення позапланових заходів з інших підстав, крім передбачених цією статтею, забороняється, крім позапланових заходів, ч. 4 ст. 2 Закону №877-V.

Вказана правова норма відсилає до іншої норми Закону, яка б надавала право Держпраці призначати перевірки і з підстав, які встановлені спеціальним законом. Враховуючи те, що спеціальний Закон так і не прийнятий, наказ про призначення інспекційного відвідування є протиправним, та як наслідок, протиправним є і припис, прийнятий за наслідками інспекційного відвідування. (Постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2019 року у адміністративній справі №1140/2746/18 [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82314589).

Таким чином, враховуючи вищезазначене, повноваження Держпраці передбачені Положенням №96 та порядок їх реалізації передбачений Порядком № 295 є такими, що суперечать Закону №877-V та допускають неоднозначне (множинне) трактуванням повноважень органу державного нагляду (контролю), що ставить під питання не тільки правомірність визнання інспекторами праці ЦПД недійсними, а й правомірність реалізації повноважень всього органу державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятості населення.