Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення зобов’язань за ним

Із цими варіантами дій, зазвичай, питань не виникає, оскільки законодавством передбачено (зокрема, у ч. 4. ст. 631 Цивільного і ч. 7 ст. 180 Господарського кодексів України), що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час перебігу строку договору. Та й у двосторонніх договорах всіх форм і забарвлень можна зустріти аналогічні положення.

А може варто окрім того вимагати виконання зобов’язання в натурі на умовах договору, якщо воно було дійсно вигідним для постраждалої сторони? В цьому випадку часто-густо запитання перед потенційним позивачем ставить сама фабула: потрібно зобов’язати порушника виконати його обов’язок в натурі уже після завершення строку договору. Чи не є це перешкодою? Можливо, таке зобов’язання все ж припиняється зі спливом строку дії договору, на відміну від відповідальності за порушення?

Законодавство не дає чіткої та однозначної відповіді. У Цивільному та Господарському кодексах України передбачені переліки підстав припинення відповідних зобов’язань, серед яких припинення на вимогу однієї зі сторін, належним виконанням, переданням відступного, зарахуванням, прощенням, неможливістю виконання, смертю, ліквідацією і так далі. Але про закінчення строку договору – ні слова.

При цьому строк дії договору визначається як час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до цивільного договору або впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі господарського договору (ч. 1 ст. 631 Цивільного і ч. 7 ст. 180 Господарського кодексів України відповідно).

Отже, якщо строк договору визначає проміжок часу, протягом якого діють зобов’язання, невже з його завершенням постраждала сторона втрачає право на виконання в натурі?

Як показує судова практика, ні! У Постанові Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 922/409/17, наприклад, викладена така правова позиція:

«(…) За загальним правилом зобов'язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ст. 598 ЦК України, ст. 202 ГК України). Перелік цих підстав наведено у статтях 599- 601, 604- 609 ЦК України.

Зі змісту наведених норм Суд доходить висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору.

Отже, сам факт закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов'язку (…)».

Ця позиція відповідає висновкам Верховного Суду та Верховного Суду України, викладеним у Постановах від 02 серпня 2018 року у справі № 910/9067/17, від 22 лютого 2018 року у справі № 44/497-б, від 21 грудня 2016 року у справі № 905/2187/13, від 23 січня 2018 року у справі №760/16916/14-ц, від 24 січня 2018 року у справі № 910/2763/17, від 21 грудня 2016 у справі № 3-123гс14, від 24 червня 2015 року у справі №3-192-гс15, від 24 червня 2015 року у справі № 904/5381/14.

Отже, суд у цьому випадку користується простою логікою: що не передбачено законом – те зобов’язань за договором не припиняє.

У Постанові від 02 серпня 2018 року у справі № 910/9067/17 Верховний Суд доповнює цю позицію наступним висновком: не припиняє – значить виконання зобов’язань в натурі можливе!

«(…) З огляду на те, що закон не передбачає такої підстави припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору, колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про те, що після закінчення стоку дії укладеного між сторонами договору є неможливим виконання відповідачем робіт за цим договором та їх прийняття позивачем (…)».

Ця позиція, як бачимо, цілком усталена: практика Верховного Суду однозначна, з 2019 року Суд від неї не відступав і навіть не приймав до розгляду аналогічних справ. Звичайно, при цьому варто мати на увазі інші обставини конкретної справи, які можуть унеможливити заявлення таких вимог.

Наприклад, у разі, якщо зобов’язання за договором є зустрічними і виконання однією стороною (сторона А) своїх зобов’язань ставиться в залежність від виконання зобов’язань другою стороною (сторона Б), то сторона Б може вимагати виконання зобов’язання сторони А в натурі лише у випадку, якщо вона сама свою частину уже виконала.

Та загалом, якщо Ваш контрагент не виконав своє зобов’язання в натурі, а Вам було б вигідно таки отримати його, звернення до суду із вимогою про виконання зобов’язання в натурі буде цілком обґрунтованим кроком.

Юрист Юридичної фірми DEVOSO Даниїл Квашук